Як велосипед «заїхав» в Україну

У Тернополі Гурток аматорів спорту при міському Соколі запрацював 1893 року і налічував 26 учасників. Відкрив його творець аналогічної організації при Соколі львівському — Казимир Хеммерлінг, ініціатор створення одного з перших на Галичині велосипедних часописів Колесо — не надто успішного. Тернопільських неофітів навчав велосипедної їзди доктор Казимир Промінський.

У Дрогобичі 12 місцевих велосипедистів об’єдналися 1894 року, а того ж року 23 члени налічував відділ велосипедистів при коломийському Соколі. При ньому працювала школа їзди на велосипедах. У Чорткові був найскромніший клуб — лише п’ять учасників.

Велосипед став не тільки міським транспортом: на хорошій важкій «машині» рекомендували їздити в мандрівці на кілька днів, узявши із собою сумку з гігієнічним приладдям, їжею та зміною одягу. Дешево, зручно і сердито. Для зміцнення здоров’я радили долати по 30-40 км на день, але фанати проїжджали і вдвічі більше.

Наприкінці XIX століття, коли походження і навіть професію першого зустрічного було легко визначити за одягом, своєрідна уніформа з’явилася і в біциклістів. Вони носили вовняні або фланелеві костюми, легкі вовняні шапочки з козирками, трикотажні сорочки і високі гетри. Штани часто внизу застібалися на ґудзики — щоб тканина не потрапляла в зірочку

У 1910-ті роки в статтях і книжках місце «біцикла» займає «ровер». Багато львів’ян і тепер називають велосипеди на ім’я англійської фірми, чиї вироби століття тому користувалися в Західній Україні великою популярністю.

Літературна підтримка. На початку ХХ століття на один автомобіль у наших землях у середньому припадало по 50 велосипедів — спорт цей справді пішов у маси. Популярність породила хвилю спеціалізованої літератури Іноді навіть вузькоспеціалізованої — так, професор Лорен видав книжку Гігієна циклістів.

Видавалися плани міст із правилами вуличного руху в них, а 1894 року у Львові вийшов тоненький, але багато ілюстрований Підручник для велосипедистів авторства вже згаданого Хеммерлінга і Віктора Бергера. Бергер тримав по вул. Академічній, 8 велосипедний магазин і спонсорував видання підручника. У книжечці було безліч порад — від рекомендацій стежити за поставою в дорозі до опису режиму харчування Їжу слід приймати чотири рази на день невеликими порціями. Спортсменам радили утриматися від вживання горілки, але не нехтувати коньяком із содовою та пивом.

З’являлися спеціальні путівники для велосипедистів і нариси про мандрівки на двох колесах. Піонером і тут був Геммерлінг зі своїм календарем-путівником Галичиною, що вийшов 1895 року в друкарні Голлоба.

У львівській друкарні Піллера 1898 року було видано книжечку Ярослава Пеньонжика Львів — Кам’янець-Подільський Нотатки з подорожі цикліста. Хоча автор трохи шахраював: зі Львова до Ворохти він доїхав потягом, а вже звідти пересів на велосипед — і настільки химерно склав маршрут, що намотав своїми колесами цілих 913 км. Велосипедист навіть підрахував, що за свій вояж прокрутив педаль 337810 разів.

Подорожував Пеньонжик у липні, часто мокнув під дощами, але красоти карпатської природи справно нахвалював — особливо в околицях Делятина, Яремчі та Надвірної. Заліщики взагалі назвав в’їздом до раю, а Кам’янець-Подільський мандрівника просто вразив

Критики також висловлювали своє невдоволення: вони критикували сервіс у пансіонатах (десь неможливо знайти їжу, в інших змушують їсти силоміць, а гуцулка-офіціантка з брудними ногами лише реготала), стан доріг (дорога між Микуличиним та Татаровим нагадувала козячу стежку), перевірку документів на російській митниці на Збручі, навіть німецькомовні дорожні вказівники на Буковині. Особливо багато критики отримали кам’янецькі дороги: «Все це місто має бруківку настільки ганебну, що той, хто її не бачив, поняття про неї не може мати»

Циклодром для футболістів. Львівський 400-метровий тор був не єдиним на українських землях. Для велосипедних перегонів у багатьох містах влаштовували спеціальні майданчики-циклодроми зі штучно створеними віражами.

У 1887 році відбулися перші змагання циклістів із багатьох міст Російської імперії на одеському циклодромі.

1887 року відбулися перші змагання циклістів з багатьох міст Російської імперії на одеському циклодромі Одеське товариство велосипедистів-аматорів налічувало в 1890-х близько 400 осіб і мало критий велотрек для зимових тренувань. З 1892 року жінкам було дозволено брати участь в одеських велогонках.

У Маріуполі також був побудований велотрек наприкінці XIX століття, коли велосипеди називалися циклопедами. Сьогодні це стадіон «Азовець». На треку регулярно проводилися перегони серед місцевих велосипедистів. Переможцям вручали призи-жетони.

У 1911 році перегони були змішаними — велосипедно-моторними. У них взяло участь 11 спортсменів. Дерев’яні трибуни циклодрому нечасто були заповнені повністю — втім, іноді простоював і сам тег. Тоді його орендували англійські матроси з кораблів, якими перевозили донбаське вугілля, — для ігор у футбол.

Так маріупольці познайомилися з новою для себе грою і захворіли нею. Невдовзі в місті з’явилися власні футбольні команди Тільки от грошей на оренду циклодрому в них часто не було, тож піонери-футболісти з Першої маріупольської команди облаштували футбольне поле неподалік від тегів.

Місцева преса регулярно висвітлювала велосипедні події. Тим паче на арені часто з’являлися і представники інших видів спорту. Так, 15 квітня 1913 р. на циклодромі відбулися велосипедні перегони, а також змагання з підняття важких предметів і боротьби.

Маріупольське життя в анонсі дійства писало: «До програми змагань входять такі номери: загальний виїзд усіх гонщиків, встановлення рекорду швидкості, турнір усіх гонщиків для розподілу за класами, встановлення аматорського рекорду з вириванням правою й лівою рукою, демонстрація боротьби інструкторами арени фізичного розвитку та стайерські перегони… Початок музики на циклодромі о 3 1/2 годині, а початок змагань о 4-й годині. дня».

Бували й нещасні випадки. Перегони 8 липня 1912 року були затьмарені подією: на тег вибіг собака і потрапив під колеса велосипеда гонщика Морева. Той упав, за ним упав і його суперник на іншому велосипеді. Гонщики відбулися незначними забоями. Про долю собаки преса не повідомляла.

Велопробіг бездоріжжям. Життя велосипедистів початку ХХ століття затьмарювала необхідність отримувати своєрідні права і знаки на своїх залізних конях

1904 року Дума ввела податок на велосипеди. Газета «Донецкая жизнь» від 18 квітня 1914 року повідомляла, що в Луганській міській управі гарячково готують дозвільні свідоцтва на право їзди на велосипедах по місту. У 1913 році в Луганську налічувалося близько 400 велосипедистів, через рік їх було вже 500.

Міські управи вимагали, щоб весь двоколісний транспорт мав свої знаки. Бляшанки з номерами отримували щорічно, сплативши за це півтора рубля спеціального велосипедного податку

Тих же, хто продовжував їздити зі старими знаками, ловила поліція.

Однак велосипедистів це не зупиняло. Їх узагалі мало що могло зупинити — навіть нерівні бруківки та жахливі дороги. У травні 1901 року мандрівник Савицький прибув до Києва з Москви, подолавши шлях на велосипеді за вісім днів, не злазячи з біцикла по 12 годин на добу. Далі шлях Савицького пройшов через Канів, Лубни, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Севастополь, Ялту, Феодосію, Керч — а далі через Харків знову на Москву…

На зорі ХХ століття це була подія, про яку шуміло безліч газет.

Але з кожним роком таких мандрівників ставало все більше. У липні 1902 року до Москви з Мелітополя приїхали велосипедисти Буйницький і Казін, витративши на дорогу в 1200 верст 19 днів. Особливо не поспішали, їхали як туристи, оглядаючи дорогою визначні пам’ятки Харкова та Катеринослава.

О сьомій ранку 28 червня 1914 року Павло Дубнер і син відомого провізора Валентин Мільфорт із харківського велосипедного гуртка вирушили на своїх залізних конях до Москви, до якої було понад 700 верст

Шлях передбачалося пройти за шість днів.

Уже в перші роки ХХ століття стали дуже популярними міжміські перегони і чемпіонати. 3 червня 1912 року севастопольський гурток аматорів спорту влаштував Розіграш першості Криму — велосипедні перегони шосе з Ялти (маєток Наташино) до Севастополя. У них узяло участь 12 спортсменів, але до фінішу доїхали тільки семеро. Решта або покалічилися, або поламали свої велосипеди.

Чемпіоном Криму став сімферополець Фесенко, який проїхав дистанцію в 90 км за 4 години 2 хвилини і 15 секунд

Друге місце посів житель Севастополя Спиридонов, який витратив на перегони на п’ять хвилин більше за чемпіона. Третім, незважаючи на травму, прийшов ялтинець Пестерєв — його результат був на 20 хвилин більшим, ніж у Фесенка. Утім, організатори не шкодували медалей для всіх, хто вклався в п’ять годин — цього часу вистачило ще севастопольцю Кастрюльникову і сімферопольцю Дінцуру.

Популярними були й тривалі велосипедні екскурсії — наприклад, Сімферопольське гімнастичне товариство у квітні 1913 року влаштувало велопоїздки з Сімферополя через Севастополь до Байдарської брами та Ялти з відвідуванням Нікітського ботанічного саду і Масандри та підйомом на Ай-Петр і Учан…

Пошта також уважно відстежувала прогрес — уже 1901 року в Російській імперії робили перші спроби посадити на велосипеди листонош. Для цього при поштових відділеннях влаштовували тренування для співробітників.